Смілих бояться
Казки високих гір, героїчно криваве буття опришків у золотих киптарах, червоні сардаки, блискучі павичі… І все це на фоні прекрасної природи Гуцульщини, у бурхливому Черемоші та прекрасній полонині, що біля Чорногори. А все це пронизане невиразним гуцульським колоритом та стилем життя, дивним мовленням та поганськими звичаями.
Повмирали старі боги, нові народилися – а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю.
У кожному слові цієї, можна сказати, романтичної повісті чутно одне слово, що падає на корінь язика гірким присмаком – «співчуття». Співчуття до долі українців, до долі простих селян, та навіть «головоїдів» опришків. Автор звертається до незвичного сюжету, «екзотичного» як навіть на особу, що проживала в Галичині, а тим більше для письменника з Наддніпрянщини – історична тема опришківства на Гуцульщині, на цих схилах зелених кам’яних морів – гір.
Одну прекрасну книжку називають "етнографічним описанням" Гуцульщини, але, на міг погляд, вона заслуговує того звання менше, аніж чудова повість "Камінна душа". Ми можемо бачити звичаї та вірування правічного гірського народу, його казки та легенди, прекрасні пісні і головне мову саме в цьому творі.
І в усім тім новім життю, в усій тій розміреній пристосованості, і в сонній любові мужа, і в ніжних піклуванням свекрухи – в усім тім Маруся відчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби… якби не було… гір.
Герої нетипові, їхні характери характерні: від мрійливої Марусі, героїчного (на перший погляд) Дмитра Марусяка до мудрої досвідченої свекрухи і тупого до отупіння попа… І ніби ці люди викохані карпатською природи, і ніби всі вони її сини, але… Але вони різні, як дві сторони монети.
Ця історія вона про біль і про тугу, про справжнє кохання і віру в себе, про те, як людина змінюється під тиском різних обставин, в тому числі і соціальних. Бідолашна Маруся росте на очах: із мрійливо дитячої вдачі до жертовної, а пізніше і до героїчної. Ця повість показує нам, що ми помиляємося, а ці помилки бувають часом надто дорогими, але на те ми й люди, хіба ні? Щоб шукати щастя у пітьмі, в якій засіла наша душа.
Весь світ – чужа хата, от така, як ся, з чужими людьми, от як ся ґаздиня…
Але Гнат Хоткевич показує, що ми не одні в цьому світі, що для кожного знайдеться свій Юрашка, який допоможе, своя свекруха та о. Василь, що пробачить, тому що любить. І для кожного знайдеться сенс життя, як-от для Марусі її вагітність. Ми будемо йти серед буревіїв духовних, а головна героїня – серед реальних.
Нехай веде мене голу, коли любить. Я не маю віна, піп не напрятав для мене. Най бере мене голу. Коли люблять, ТОДІ ОДЕЖІ НЕ ТРЕБА. Одежі треба по любові, а я не хочу. Хочу любити без кінця, хочу умерти в любові.
Ця ірреально реальна історії перемежована діалогами гуцулів, чия мова залишається незрозумілою, але, можливо, саме тому такою прекрасною та притягальною. І дійсно ніби те місце, де відбувається дія, казкове. Воно не має стереотипів, воно має нестерпну жагу… Жагу плотті, розпусти, любові і віри. Запалювати багаття заради кращого врожаю вночі на Юрія – ось це та дивна для городян дивина, яка є цілком нормальним актом жителів гір, у яких цінні почуття, а не умовності.
Адже тут ніхто з них не знав, що таке повстримання, як не знає його природа. Появляється бажання – значить, треба його задовольнити, от і весь кодекс моралі. Встримувати має право лиш зовнішня сила. Ну, а от тепер нараз чомусь треба робити то самому.
Але найголовніше то не почуття. Автор показує нам, що людина різна, вона має більше барв, аніж веселка. Дурна любаска, прелюбодійка враз стає вірною, жертовною та страждаючою дружиною, прекрасний люблячий леґінь перетворюється на звіра, що тягне не лише кишки ворогам, але й своєму колишньому коханню, а інший звір, навпаки, падає ниць перед своєю блідою хорою царівною, яка живе поряд з ним і змушує серце битися частіше.
Ось таке воно життя. Без прикрас. Із кров’ю, із болем, зі страхом, але й з вірою, з життям, чудесами та нами, цілком різними людьми…
4 понравилось
